Сценарій відкриття стели вдовам фронтовика

Сценарій відкриття стели вдовам фронтовика

 

Читець:         Ой, літали в небі в парі журавлі,

Та звили гніздечко рано навесні.

Троє журавляток вивели вони,

Захищав їх батько дужими крильми.

Разом всі літали в небі, в висоті,

Доглядали діток ніч і день при дні!

Та одного разу журавель пропав,

Зосталась журавка й троє журавлят.

Плаче журавлиха, все літа, літа,

Журавля шукала в полі, де жита.

Виглядала милого, щастя – долі жде,

Вірить, що вернеться, вірить – що прийде…

 

Ведучий: Чим виміряти невимовний біль вдовиного серця, невичерпний смуток її очей, коли й донині пам’ятає, як у домівку прилетіла страшна звістка: «Ваш чоловік _ загинув  смертю хоробрих». Відразу обірвались усі надії. На тендітні жіночі плечі лягла важка чоловіча робота, безкінечні думи і турботи про дітей, котрих самій довелося ставити на ноги. Вони, жінки, відбудовували господарство, орали й часом навпіл із своїми сльозами, засівали землю, налагоджували повоєнне життя. Чимало незгод випало на їх долю. Тому на їх обличчях передчасно з’явилися глибокі зморшки, голови покрились інеєм сивини.

 

Ведуча: Кажуть, що у війни, не жіноче обличчя. Я не знала війни, але не можу позбутися думки, що у війни – обличчя вдови. В моїй дитячій пам’яті, війна залишилася плачем згорьованої жінки, що одержала похоронку. Той плач не забувається. Від нього стискається серце. Жінок із долею воєнних вдів не залишилося в нашому селі, але є їх діти, внуки та правнуки. Скільки горя, скільки безнадії вони пережили. Сивою журавкою кружляла вдовина пам’ять, а чоловіки жили у їхніх серцях.

 

Ведучий: Сплив 71 рік від того вистражданого радісно-сумного Дня Перемоги. Вдовиними слізьми і потом зрошені поля. Їхніми долонями надоєні тисячі й тисячі літрів молока. Вдовиними мозолями побудовано нові хати, насаджено сади.

Читець 1:      Чи сонечко сяє, чи небо в похмурі,

Чи дощ, наче сльози, траву полива, –

Схилилась над мужем у вічній зажурі,

Як докір живим нам, солдатська вдова.

 

У тузі самотній вже роки прожиті,

Зів’яли надії під снігом коси.

А ти ще в чеканні шепочеш молитву:

- О, Боже мій милий, його воскреси!

 

Із щемом у серці бринить, наче тронка,

Твій спогад про мужа, про давнії дні…

А там, у шухляді, лежить похоронка –

Остання звістка з страшної війни.

 

В осінню годину печалі і смутку

Береш найдорожче у долі своїй –

Пожовклий від часу солдатський трикутник, –

І чуєш в нім голос, до болю живий.

 

 

 

Читець 2:      Добрий день, дорогая Маріє!

Я з тобою й в атаку іду…

Потерти ще і знай: твоя віра

Допоможе нам всім у бою…

 

І все ти стерпіла великим терпінням,

Так може лиш жінка без стогну терпіть.

І де ж тая бралась надлюдськая сила,

Щоб вірно чекати, трудитись і жить?

 

В житті ти зазнала немало гіркоти,

Тягар чоловічий безмовно несла.

І ти, як говорим, на мирному фронті

Солдатом без фронту, без зброї була.

 

Літа наливають цілющії грона,

Давно посивіла твоя голова.

Поети тебе називають Мадонна,

В народі ж ти просто – солдатська вдова.

 

Щоб жар милосердя злоба не згасила,

Щоб нас не здолали байдужість і гнів,

Давайте ходити не лиш на могили,

А й в кожну домівку знедолених вдів!

 

Ведуча: Тема матері неосяжна, вона – з вічних. Материнська любов, мудрість матері, мужність матері… Звичні словосполучення, чи не так? Від кого ж і чекати вірності в любові, як не від матерів? У кого ж більше мужності, терпіння, чуйності? В наших матерів.

Я схиляю голову перед матерями, які просту життєву арифметику чують мудрим материнським серцем. Оті знання й допомогли їм вистояти в грізні роки Великої Вітчизняної. Та й не лише тоді.

 

Ведучий: Коли поверталися чоловіки, сини і брати, тоді сяяло світло зустрічі, а якщо не поверталися – тінь вічної втрати торкалася чола. В кожній рисочці жіночого обличчя – надія на мир, на радість.

Мало щастя випало на їх долю. Але навіть краплинки його вони зуміли зберегти. Ніхто окрім них, не зміг би так, тільки вони – вічні, безкорисливі, терпеливі трудівниці: в холодній хаті, і на убогому полі. Тільки їхнє серце могло не розірватись: витримати погляд голодних сирітських оченят і тоненьке «мамо, дайте їсти».

А на полиці в хаті – голодно і холодно. І тамувала ненька дитячий голод ласкою материнською, нерозтраченим теплом своєї душі.

 

Ведуча: Солдатськими вдовами назвали їх уже потім, наших дорогих і незабутніх, слабких і в той же час мужніх матерів!

Солдатські вдови… Скільки їх – наших славних жінок, які одержали страшні повідомлення про смерть чоловіка – не вірили, чекали, виглядали тих, кого проводжали на війну з маленькими дітками на руках. Чекали і оберігали діточок своїх. Їм треба було скрізь встигнути: і в полі, і в домі. Треба було зберегти сиріток, щоб вийшли з них роботящі й порядні люди, щоб не соромно було за них перед пам’ятю їхнього батька. Дітям, віддали вони все найкраще з сердець своїх, з долі своєї. 

 

Ведучий: Неньки, наші неньки! У вас шукаємо і знаходимо собі правду і душевну розраду, бо все починається з тебе, ненько. І та, що віджила, і та, що ще живе, – не для себе, звичайно, – для дітей, онуків і правнуків своїх. Тяжко їм, але справжнє материнство ніколи не буває легким, як не буває легким подвиг.

Ми низько схиляємо голови перед вами, наші матері, солдатські вдови. Бо обличчя нашої Перемоги – жіноче, бо були ви для нас і за батька, і за матір, бо втілили ви в дітях своїх усе хороше, про що мріяли, до чого прагнули. 

 

Читець 1:      Зайдіть до солдатки на хвильку

В святки чи з роботи.

Несіть до солдатки

Краплину людської турботи.

 

Не треба питати,

Чом очі у неї в тумані.

Не треба ридати

В розмовах про дні безталанні.

 

Зайдіть до солдатки

Про зятя свого розказати,

Ведіть до солдатки

Онука свого показати.

 

І радість приносьте,

І смуток несіть до хатини,

Зовіть її в гості,

На проводи чи іменини.

 

Хай музика свята

Пливе, гіркотою сповита,

Якщо в неї хата

Ще й досі соломою вкрита.

 

Нехай холоднеча

Нам в теплих квартирах голосить,

Як з лісу під вечір

Десь хмиз вона знову приносить.

 

Читець 2:      Покличте солдатку

Щось в новім порадити домі,

Звеличте солдатку

В президії, в школі, в обкомі.

 

Звеличте відвагу,

З якою вона вам служила, –

Вона цю повагу

Тернистим життям заслужила.

 

Та, перш ніж віддати

Борги за роки журавлині,

Зайдіть до солдатки,

І дах перекрийте хатині.

 

Та, перш ніж воздати

Їй славу в граніті і пісні,

Зайдіть до солдатки,

Бо завтра вже буде пізно.

 

Ведучий: Ми увінчали лаврами переможців, воїнство, яке живим повернулось із війни і тих, хто не повернувся. До хмар піднялись меморіали, рясно задзвеніли латунню ювілейні післявоєнні медалі на грудях фронтовиків…

 

Ведуча: І зовсім забули про життя солдаток, справді гідне подвигу. Ніде не було скромного пам’ятника вдовам.

 

Читець:         У сивої чайки поважчали крила,

Бо вже вечоріє, – був довгим політ,

А то ж і не чайка – то матінка мила

Скликає до себе великий свій рід.

 

Ой, чаєчко-чайко, сивенькая мати, -

Хустина, як доля, і очі сумні…

Злітайтесь до мами – їй важко літати,

Як чайці співати тривожні пісні.

 

Злетяться до неї, спітніє віконце,

В маленькій оселі – багато людей…

І мамині очі засяють, як сонце,

Пригорнуться діти до рідних грудей.

 

Росте біля хати духмяна красоля,

На згадку про матір букети нарвуть.

Прощальная пісня – то мамина доля:

Стежина, з якої не можна звернуть.

 

У сивої чайки поважчали крила,

Бо вже вечоріє – був довгим політ.

А то ж і не чайка – то матінка мила

Скликає до себе великий свій рід.

 

Ведучий: Велика Вітчизняна… Давно заросли травою окопи. Давно сіють пшеницю по землі, яка горіла й стогнала. А люди… Людям і досі болять завдані війною рани.

 

Ведучий: Сьогодні нарешті ми відкриваємо пам’ятник солдатським вдовам.

Солдатські вдови…

Журавки сиві…

У вічнім боргу ми перед вами.

Для нас віддали ви всі сили,

Щоб линула пісня степами.

 

Ведучий: Ми доземно вклоняємося всім вдовам за мужність, героїзм і людяність у роки тяжкого лихоліття!

Ведуча: І від щирого серця подякувати за подвиг, за все те, що вони зробили для!